Шлюб, що триває вже 65 років
Не вперше задаю собі питання: "Чому важливі ювілеї весіль отримали назви на честь коштовних металів? Наприклад, 50 років спільного життя - золотий ювілей, 60 років - діамантовий, а 65-річна річниця, яка трапляється досить рідко, - залізне весілля?"
Напевно, тому, що сімейні узи за такий час дійсно стали твердими, як залізо. Та й залізо, хоч і не дорогоцінний, але вкрай необхідний у господарстві метал! І сьогодні в нас є нагода привітати з "залізною" річницею сімейного життя родину з села Шенгури Кобеляцької громади - Ніну Миколаївну й Миколу Олексійовича Петренків, побажати, щоб залізним правилом їхнього подружжя було: бути щасливими й здоровими!
Ювілей – це чудова нагода озирнутися на тривалий шлях родини, який приніс найбільше щастя – дітей, онуків та правнуків. Але це не лише про сімейні зв'язки; це також про життєвий досвід, адже все почалося в день народження. Вони виросли в одному селі, обидва пережили непросте дитинство, навчалися в одному класі та завжди разом проводили час на вулиці…
Ніна виділялася з-поміж інших красою, добротою, привітністю, хоча в очах був смуток: вона рано втратила матір, взяла на свої тендітні плечі домашні справи.
Хлопці, безперечно, милувалися її красою, але Микола Петренко твердо вирішив: вона повинна бути моєю! І він не відступив, адже з юних років мав характер, загартований відсутністю батька (загинув на фронті): впертий, цілеспрямований, впевнений у собі. Після закінчення семирічної школи він вирушив на курси механізаторів, де готували спеціалістів для роботи на цілині.
По-різному зараз говорять про той період, але його не викреслиш з життя ювілярів: вони, як тисячі таких же юнаків і дівчат, окрилені романтикою, поїхали освоювати цілинні землі. Зовсім юними (не було й по сімнадцять, відповідно, не змогли одружитися та й рідні їх не підтримали) взялися за важку справу, де зовсім інша природа й погода. Та й хіба папірець важливий, коли молоді серця кохають одне одного?!
Вони мешкали в бараці разом із ще двома сім'ями, за півсотні кілометрів від головного господарства. Найближчий магазин знаходився на відстані 25 кілометрів, і добратися туди доводилося через ліс. Саме з таких побутових викликів починалося життя молодої дружини. Проте вона не нарікала, адже її чоловікові було ще складніше: він годинами працював на тракторі, не підводячись з місця.
Звичайно, не кожен зміг витримати: хтось повертався додому вже через місяць, інші – через два. Проте ми вже згадували про стійкість Миколи Петренка: він не з тих, хто здається під тиском обставин. Він витримував усі труднощі – і важкі навантаження, і холод, і вітри, адже поруч була його кохана, готова йти з ним навіть у найскладніші випробування...
Ніна, що не могла залишатися без дій, відшукала для себе захоплення: створила город, навіть змогла виростити картоплю в суворому кліматі. Вони з чоловіком провели два роки на новій землі, звикнувши до її умов. Можливо, вони й надалі залишалися б тут, якби не радісна подія в їхній родині: батьки не бажали, щоб їхня дитина росла в холодному зимовому середовищі.
Директор радгоспу не бажав відпускати сумлінного механізатора, обіцяючи йому нове житло, проте рішення Петренка залишалося незмінним.
На малу батьківщину повернулися з донькою Валею, оселилися в Сухій, біля матері Миколи Олексійовича. Глава сім'ї відразу влаштувався на роботу, щодня ходив у Шенгури й назад, а жінки вели домашні справи.
Підростала донька, але довелося залишити їх на довгих три з половиною роки: прийшов час виконати військовий обов'язок. Служити випало далеко від рідного дому - в Угорщині. І все ж одного разу приїжджав у відпустку. Життя вдома йшло в звичному руслі: дружина працювала дояркою, допомагала свекрусі по господарству й на городі.
Після звільнення в запас Микола Петренко знову висловив бажання працювати на тракторі, однак директор радгоспу запропонував йому іншу можливість: очолити бригаду. Ця пропозиція стала для нього несподіванкою, але колишній солдат швидко зорієнтувався і чітко виклав причини своєї відмови: у нього не було досвіду роботи з людьми, а також відповідної освіти (завершив лише семирічну школу). Проте, його аргументи не справили враження.
З того часу розпочався кар'єрний ріст. Важко було поєднувати навчання: здобув середню освіту, спеціальну й вищу (закінчив Полтавський сільськогосподарський інститут), роботу: пройшов шлях від керуючого відділком до директора радгоспу з домашніми справами. Адже в сім'ї знову відбулося поповнення: народився син Сергій, розпочали будувати власний будинок...Тоді й не здогадувався, що досвід згодиться при будівництві будинків для дітей і онуків.
Труднощі вже не лякали. На відміну від інших, подружжя Петренків сміливо бралося за нове. У 1996 році на карті тодішньої Шенгурівської сільської ради з'явилося фермерське господарство "Династія". Працювали дійсно сімейно: головним помічником батькам був син Сергій, донька Валя вела бухгалтерію.
Поряд із Сергієм завжди були сини, тож закономірним стало їхнє рішення щодо майбутньої професії: Антон вибрав агрономію, Олексій - інженерію, і тепер уже вони господарюють на землі. Звісно, бути продовжувачами славного хліборобського роду значно легше: є власна матеріально-технічна база, визначилися з сівозміною, а починали фермерувати на орендованій техніці, експериментували з сівозміною.
Проте в родині завжди пам'ятали про важливі особисті свята. На день золотого весілля подружжя Петренків провело обряд вінчання та організувало розкішне святкування, адже раніше не мали такої можливості, а ідеологічні переконання того часу цьому не сприяли. Збирали близьких та гостей і на діамантове весілля. Проте, в цих радісних моментах відчувався присмак гіркоти: хвороба забрала доньку Валю в її молодості, залишивши в серцях батьків невимовний смуток і сльози.
Взаємодопомога, підтримка один одного стали вирішальними в час біди. І вони в черговий раз зрозуміли, що не помилилися в своєму виборі, ні разу не пошкодували, що побралися. Нині з великим задоволенням пригадують найщемніші моменти свого життя.
Мабуть, багатьох цікавить, як правильно розподілити домашні обов'язки, щоб у сім'ї завжди була гармонія, а також як навчитися досягати компромісів?
Микола Олексійович, як уже зрозуміли, має характер лідера - як на роботі, так і вдома. Своєю дипломатичністю, стриманістю він завжди згладжував усі "гострі кути", тож і Ніна Миколаївна зі своїм запальним характером змінювала свій настрій і в домі панувала злагода - запорука щасливої родини.
Глава сімейства завжди був авторитетом для своїх дітей, тепер і для онуків та правнуків, а берегиня роду просто зачаровувала всіх своїм борщем і пиріжками! Кухня - то її царина! Важко сказати, скільки через її руки пройшло борошна: рідко який день минав без випічки. А коли цікавились рецептом, Ніна Миколаївна примружувала очі. Це означало, що в неї всі рецепти "на око", але ж які вони смачні!
Цю інформацію знає не лише родина, адже подружжя Петренків завжди вирізнялося дружелюбністю та відкритістю. Вони регулярно відвідували друзів і часто організовували зустрічі у себе вдома. Сім'я для них - це священне поняття, хоча втілити цю традицію буває непросто: одні зайняті на роботі, інші - в навчанні. Серед їхніх правнуків вже є студенти: Вероніка навчається в Кременчуцькому медичному коледжі, Артем - у Кобеляцькому аграрному ліцеї, а ще п'ятеро молодших - школярі. Звичайно, "залізні" ювіляри прагнуть, щоб у всіх їхніх близьких усе складалося щасливо, і діляться своєю формулою щасливого подружжя - це кохання. Шлях сімейного життя може бути складним, але важливо поважати, підтримувати та любити одне одного.
Петренки демонструють всім навколо, включаючи молодь, що істинні почуття залишаються вічними і не втрачають своєї ніжності, навіть якщо пройшло чимало часу. Тож нехай у вашому житті завжди буде весна, щастя ніколи не залишає ваш дім, а здоров'я залишається міцним протягом багатьох років!
