Міністерство стратегічного управління
Перейменування державного органу та додавання до його назви словосполучення "стратегічні комунікації" можна привітати.
"Коли людина перебирає, то, значить, усвідомлює, чого прагне," — говорила моя мама, спостерігаючи за тими, хто постійно змінює свої рішення. Ось уже десять років українське суспільство намагається знайти оптимальний інструмент для налагодження внутрішньої комунікації та взаємодії з іншими суспільствами.
"Скажи щось, щоб я тебе побачив". Фраза, яку приписують давньогрецькому філософу Сократу, підкреслює важливість форми та змісту спілкування у процесі розрізнення "свій -- чужий". А, оскільки система "свій -- чужий" належить до воєнної сфери, то вона має буквально вітальне значення. Від того, що і як ми будемо говорити для внутрішніх і зовнішніх аудиторій, без применшення залежить наше з вами життя.
Яскравим прикладом цього є зміна позиції спікера Конгресу США Майка Джонсона щодо голосування про надання допомоги Україні. Безумовно, такі зрушення в поведінці та політиці обумовлені складним набором факторів. Проте, авторитетні медіа висвітлюють історію зустрічі спікера Джонсона з українським баптистом Сергієм Гайдаржі та євангельським лідером Павлом Унгуряном.
Після цієї зустрічі Джонсон змінив свою позицію і врешті-решт зумів провести рішення про підтримку України через Конгрес. Слово "після" не завжди означає "внаслідок", але я впевнений, що ніхто не стане заперечувати значущість такого підходу. Зрештою, можливо, саме ця зустріч стала вирішальною для порятунку життя когось з українців. Може, навіть для мене і моєї родини.
Саме тому процес пошуку оптимальної конфігурації в державному апараті, яка забезпечить системність і повторюваність комунікаційних дій, які зможуть рятувати українські життя, є нормальним процесом. Так, зміна назви державної установи - це страшний геморой, який потребує сил і грошей. Остання зміна назви була після від'єднання молоді та спорту в окреме міністерство, коли до назви повернули словосполучення "інформаційна політика" та назвали "Міністерство культури та інформаційної політики України". Під цю назву написані сотні документів, зокрема фінансового характеру. Чергова зміна назви на Міністерство культури та стратегічних комунікацій потягне за собою необхідність коригування багатьох документів. Фінансові транзакції через це зависнуть на непрогнозований час. Імовірно, необхідні будуть зміни ще в низці установ -- наприклад, у казначействі. І це вже не кажучи про такі "дрібниці" як логотип, доменне ім'я сайту, банери, сувенірку й канцелярію. Тобто зміна назви -- це недешеве задоволення.
Але, з іншого боку, ймовірно, це неминучий процес в умовах, коли така важлива функція держави постійно шкутильгає на обидві ноги.
Тепер кілька слів про історію питання.
Призначення Юрія Стеця на посаду міністра нещодавно створеного міністерства інформаційної політики України відбулося 2 грудня 2014 року. Це стало результатом коаліційної угоди, укладеної в парламенті між "Блоком Петра Порошенка" та "Народним фронтом". Це рішення стало початком тривалого та складного процесу формування нового державного органу, який протягом наступних двох років піддавався критиці з боку численних представників громадянського суспільства, що діяли у сфері медіа.
У 2019 році, після проведення виборів до українського парламенту та утворення монобільшості від партії "Слуга народу", було ухвалене рішення про реорганізацію структури уряду, що призвело до створення нового "гуманітарного монстра" — Міністерства культури, молоді та спорту. Це відомство стало результатом об'єднання трьох інших міністерств: Міністерства інформаційної політики, Міністерства культури, а також Міністерства молоді і спорту. На чолі нового міністерства став Володимир Бородянський, який раніше керував телеканалом СТБ та медіагрупою Starlight media.
При реконфігурації словосполучення "інформаційна політика" у назві скромно загубили. Як тоді здавалося, це могло б бути одним із найкращих рішень нової політичної генерації "слуг". Але стара філософія Олександра Ткаченка, який очолив мінкульт у червні 2020 року, після відставки Володимира Бородянського, перемогла.
Формально, згідно з документами Кабінету міністрів, у 2019-му році міністерство культури ліквідовувалося. Міністерство молоді та спорту також ліквідовувалося. А міністерство інформаційної політики, як найменша організація серед усіх трьох -- реорганізувалося у Міністерство культури, молоді та спорту. Це дало можливість новому очільнику Володимиру Бородянському почати, фактично, з нуля.
На жаль, Бородянський не зміг використати свою можливість. Або ж йому не надали такої можливості. Спочатку, щоб задовольнити візійні побажання президента, новий міністр знову ініціював ризиковану та репутаційно небезпечну дискусію стосовно законопроекту про боротьбу з дезінформацією.
Варто підкреслити, що у світі немає жодної країни, яка б успішно справилася з завданням нормативно-правового регулювання явища дезінформації. Це питання, по суті, є абстрактним симулякром, про що я вже детально висловлювався на сторінках "ДМ". Як наслідок, скандали, пов'язані з цим законопроєктом, відволікали увагу та ресурси Бородянського. Окрім цього, певні особи переконали президента Володимира Зеленського в тому, що для здобуття олімпійських медалей необхідно створити окреме міністерство спорту.
Це дивно, адже існування у Великій Британії Департаменту медіа, культури та спорту жодним чином не впливає на кількість медалей і титулів, які збирають британські спортсмени. Однак рішення було прийняте -- і у Бородянського забрали молодь і спорт, після чого він пішов у відставку.
Олександр Ткаченко, який змінив Бородянського на посаді, є колишнім продюсером телеканалу "1+1", що належав Ігорю Коломойському. Він вирішив відновити в назві міністерства формулювання "інформаційна політика". Це рішення виглядає логічним, адже таке формулювання вже використовувалося в назві парламентського комітету, яким він керував після виборів 2019 року. На посту заступника міністра з питань інформаційної політики Ткаченко призначив Тараса Шевченка, голову громадської організації "Центр демократії та верховенства права", що займалася дослідженням і реформуванням медіаправа в Україні.
За ініціативою Олександра Ткаченка, при міністерстві з'явилася структурна одиниця Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки, який, фактично, сконструювала комунікаційниця Любов Цибульська, яка мала великий досвід співпраці з натівськими структурами.
На жаль, поява такої структурної одиниці ознаменувалася прихованим скандалом, адже екссекретар РНБО Олексій Данілов наполягав на тому, що сфера протидії дезінформації тяжіє до сектору національної безпеки, а отже, ця державна функція має бути прерогативою РНБО. Так з'явився Центр протидії дезінформації. Ткаченко з цим не погодився, бо ж дезінформація є феноменом медіапростору, а тому працювати з ним має цивільний державний орган, що опікується інформаційним простором.
Ця каша з державного функціонування призвела до того, що ані перший, ані другий центр не отримали необхідної апаратної потужності. Їхні повноваження переважно залишилися в межах необов'язкових рекомендацій для інших органів влади, а також у створенні великої кількості контенту на своїх та партнерських веб-ресурсах і телеграм-каналах.
Крім того, хоча формально посади заступника міністра культури, відповідального за інформаційну політику, та керівника Центру стратегічних комунікацій повинні були взаємодіяти і бути у тісному зв'язку, між ними існували концептуальні розбіжності, які проявлялися в різному сприйнятті правових норм.
Річ у тім, що стаття 3 Закону України "Про інформацію" (1992 року) описує державну інформаційну політику як:
У описі сфер, за які повинна відповідати інформаційна політика, не згадуються виробництво комунікаційних кампаній та просування конкретних наративів. Відповідно, міністерство не має жодних зобов'язань у цій сфері, про що неодноразово зазначав заступник міністра Тарас Шевченко під час публічних заходів та дискусій.
Незважаючи на це, у плані заходів Міністерства культури та інформаційної політики на 2024 рік передбачено лише 14 мільйонів гривень на статтю "Проведення та організація інформаційних, комунікаційних кампаній", за яку відповідає Департамент інформаційної політики та інформаційної безпеки. У таких умовах не дивно, що в інформаційному просторі України практично відсутнє контентне поле, що закликає до мобілізації в Збройні Сили України. Якщо не враховувати діяльність Третьої штурмової бригади та інших підрозділів, які вирішують ці питання самостійно, використовуючи власні ресурси.
Що ж стосується терміну "стратегічні комунікації", то він почав з'являтися у державно-адміністративному просторі України з 2015 року, коли сформований Кабінет міністрів почав підвищувати інтенсивність контактів зі структурами НАТО. Зокрема, з Центром інформації та документації НАТО, який, хоч і не зробив нічого конкретного для євроатлантичної інтеграції України, але активно брав участь у комунікаційній складовій реформ сектору оборони.
Наприклад, у "Концепції розвитку сектору безпеки і оборони України", схваленій у березні 2016 року, зазначені такі завдання, як "розробка та реалізація системи стратегічних комунікацій у сфері безпеки та оборони" та "аналіз стратегічних комунікацій у цьому секторі з метою їх удосконалення, спираючись на досвід країн-членів НАТО".
Термін "стратегічні комунікації" та нове поняття "стратегічний наратив" були детально описані в Доктрині інформаційної безпеки України, прийнятій у 2016 році. Пізніше ці концепції знайшли своє відображення в "Стратегії інформаційної безпеки України", затвердженій у 2021 році, реалізацією якої було доручено Міністерству культури та інформаційної політики.
Найбільш точний коментар щодо конфлікту між інформаційною політикою та стратегічними комунікаціями був наданий народними депутатами Володимиром В'ятровичем і Євгенією Кравчук 5 вересня 2024 року під час засідання Комітету з гуманітарних та інформаційних питань. За результатами цього засідання було підтримано кандидатуру Миколи Станіславовича Точицького для винесення на голосування в парламенті.
Згідно з висловлюваннями депутатів (якщо їх інтерпретувати з точки зору вашого покірного слуги), стратегічні комунікації є спільною відповідальністю всіх структур, які так чи інакше пов'язані з українським урядом і прем'єр-міністром, який його очолює. Таким чином, жодне міністерство або інша установа не може взяти на себе цю функцію, адже її реалізація покладається на всі урядові органи одночасно. Керівництво цією діяльністю має здійснювати особисто прем'єр-міністр, адже він відповідає за всі аспекти цивільного життя в Україні, відповідно до своїх обов'язків у парламентсько-президентській системі.
Проте, якщо звернути увагу на визначення терміна "інформаційна політика", яке наведено в Законі України "Про інформацію", можна стверджувати, що реалізацією та впровадженням інформполітики повинні займатися всі державні установи одночасно. Це обумовлено тим, що вона охоплює питання ідентичності, національно-патріотичного виховання, медіаграмотності, а також широкий спектр інших тем, таких як автомобілі, велосипеди, фотографія, мотоцикли, меблі, гребля та полювання.
Протягом більш ніж двох років повномасштабної агресії ми стаємо свідками ситуації, коли багато людей залишаються без належного керівництва. У зв'язку з цим, рішення сформувати вертикаль стратегічних комунікацій, якою прем'єр-міністр не бажає займатися, та підпорядкувати її конкретному міністру, виглядає цілком логічним.
Що ж стосується сфери "інформаційної політики", то, на моє глибоке переконання, розуміння цієї діяльності, виписане в Законі України "Про інформацію" 30 років тому (у 1992 році) абсолютно і глибинно не відповідає сучасним реаліям. А тому словосполучення "інформаційна політика" слід вилучили повністю з українського законодавства, а також перейменувати відповідний комітет парламенту.
Я викладаю кризові комунікації в Києво-Могилянській Академії і здатен зрозуміло донести до студентів, які дії та заходи охоплює сфера кризових та стратегічних комунікацій. Щодо "інформаційної політики", то вона залишається абстрактним поняттям, яке лише частково відображає діяльність Міністерства культури за останні два роки повномасштабної агресії.
Отже, зміна назви державного органу з додаванням терміна "стратегічні комунікації" не є найкращим варіантом. Проте в умовах сучасної української політики та державного управління це відкриває нові перспективи для значного покращення ситуації. Варто сприймати це як один із етапів нашого руху вперед. Безумовно, ця зміна назви та відповідні реформи не є фінальними. Проте на даному етапі цей крок заслуговує на позитивну оцінку.
