"Хижаки", що полюють на супротивника з висоти.
Історія патрульного поліцейського, який дронами-камікадзе знищує ворожу техніку і живу силу
Цей текст присвячений "Литві", але не як європейській країні. Йдеться про українського правоохоронця, який служить у бойовій бригаді Департаменту патрульної поліції "Хижак". Він виконує свої обов'язки в зоні тактичної підтримки спеціального підрозділу TacTeam, що підпорядковується управлінню патрульної поліції Києва.
Йому 31 рік, звати Олександр. "Литва" - позивний, який пішов від прізвища. Зараз він на відновленні, тож ця розмова відбувалася не на фронтових позиціях. Олександр був удома, з дружиною та маленьким сином.
Олександр згадує, як вперше поїхав на ротацію, коли його дружина була в положенні. Під час другого відрядження їхня дитина була ще немовлям, навіть не вміла перевертатися. Тепер, повернувшись, він зауважує, що син уже навчився ходити. Це важкий досвід. Тяжко бачити через відеозв'язок, як дитина самостійно їсть ложкою та пересувається. Це, звісно, негативно позначається на сімейних стосунках. Але ж ми не були агресорами, на нас напали! І у нас немає іншого виходу, як боронитися, - ділиться своїми переживаннями Олександр.
Ми розмовляли по телефону, оскільки він знаходився в Києві, а я – в Запоріжжі. Під час нашої розмови малюк був поряд із татом, і я чула його голос через слухавку.
"ВІДКРИТТЯ БЕЗ РЕЗУЛЬТАТУ"
У поліції Олександр служить з 2015 року. На війні спочатку був оператором FPV-дронів, а зараз відповідає за те, щоб дрони долетіли до цілі і політ був максимально результативним.
Існує поширене уявлення, що поліція не бере участі у війні. Але це не відповідає дійсності. Чимало поліцейських жертвують своїм здоров'ям і навіть життям, стоячи на захисті батьківщини. Поліцейські - це ті, хто виконує свої обов'язки як у звичайному житті, так і під час конфліктів. Якщо ми не візьмемося за захист нашої країни, то хто ж це зробить? - зазначає він.
Розповідає, що дрони і пілотування для нього були зовсім новою діяльністю.
Мене захопила сфера FPV, хоча раніше я не мав досвіду пілотування. Разом із товаришами ми пройшли курси навчання. Якщо бути відвертим, найскладніше не сам процес управління, а налаштування всіх систем, щоб літальний апарат працював правильно і демонстрував хороші результати. Можу сказати, що сісти за пульт і надіти окуляри – це лише частина зусиль, всього 20% від загального процесу. На початку відчував легкий трепет, але це був мій свідомий вибір, і ніхто мене не примушував.
Спочатку його підрозділ перебував на Лиманському напрямку, після чого перевівся до Серебрянського лісу, Часового Яру, Торецька і на Сумський фронт. "Литва" зазначає, що всі напрямки на передовій є непростими. Кожен з них унікальний, не схожий на інші, і має свої власні труднощі.
Олександр зазначає: "Найбільш важким маршрутом для моєї команди є Торецьк, тоді як для мене найбільше викликів викликає Часів Яр."
Прошу пояснити, чому так.
- У Серебрянському лісі ми постійно були в землі. Ти знаєш, що за три кілометри від тебе - ворожі окопи, знаєш, що розвідка їхня працює і ти маєш пересуватися по цьому лісу неймовірно швидко, бути непомітним. Часів Яр... ми там були взимку, ворог стояв тоді далі від міста, і були сильні обстріли, часу на перезмінку навіть бракувало. Було складно. А на Торецьку ворог застосовував дуже багато КАБів. За добу хлопці нараховували до 24 "прильотів". Неслося так, що голови не підняти. Ти не можеш літати (запускати дрони, - ред.), бо працює ворожа авіація й артилерія. Якщо прилетить близько, в твій "квадрат", то рознесе просто, - пояснює.
Перший бойовий виліт Олександра відбувся взимку минулого року. Тоді його група діяла в Часовому Яру, виконуючи завдання по знищенню живої сили ворога. Як зазначає "Литва", на війні кожна знищена ціль є досягненням, яким варто пишатися, адже кожен запущений дрон - це результат наполегливої праці.
- Було, що ми влучили у важку вогнеметну систему "Солнцепьок". Ми його не спалили, але тоді він утік із позицій, і потім його спалили інші наші підрозділи. "Солнцепьок" випалює все, і влучити по ньому, завадити зробити хоча б один постріл, налякати, аби він пішов із позицій - це вже успіх, нехай і короткотривалий. А коли ми вперше влучили в танк Т-90, то крику було!.. Це ж Т-90 - гордість російської армії! І якщо їхня піхота не дійшла, бо ми по ній працюємо, - значить, наші побратими не вступили з нею в бій. Якщо ми збили міномет - значить, він не стріляє більше по наших позиціях, - говорить Олександр.
Подібно до багатьох інших військових, з якими ми мали нагоду спілкуватися раніше, "Литва" визначає повномасштабний конфлікт як "війсьну технологій". Безпілотники різних типів можуть з'явитися з будь-якого боку, і ти ніколи не можеш бути впевненим у моменті їхнього прибуття чи напрямку, з якого вони будуть летіти.
- Дрони представляють собою армію завтрашнього дня, вони стануть ключовими гравцями у визначенні умов. Вони вже зараз відіграють цю роль, - зазначає Олександр.
Він відверто зізнається, що на фронті існує місце страху, проте він здається менш гострим. Люди більше хвилюються не за власне життя, а за те, щоб техніка виконала свою функцію належним чином.
Коли отримуєш тривожний сигнал про можливу загрозу поблизу, це, безумовно, викликає страх. Всі шукають укриття. Ти усвідомлюєш, що відбувається, адже сам не раз опинявся в подібній ситуації. Ти знаєш, як усе відбувається, які звуки супроводжують це, які сигнали подають пристрої, - розповідає він.
Найбільш жахливою зброєю для себе та своєї команди "Литва" вважає артилерію та керовані авіаційні бомби (КАБ).
Незалежно від того, наскільки підготовленим ти є фахівцем і як добре ти забезпечений захистом, від артилерійських обстрілів, авіаційних атак, бомб або ракетних ударів тебе нічого не зможе врятувати. Це найжахливіше усвідомлення. Коли ти під обстрілом, ти усвідомлюєш, що снаряд наближається до твого "квадрату", лише за кілька останніх секунд, коли вже врятуватися майже неможливо. Коли ти на позиціях і чуєш, як пролітає керована авіаційна бомба, це викликає дуже неприємні відчуття. Вона "шелестить". Але якщо ти чуєш цей звук, це означає, що вона летить кудись подалі. Однак не варто покладатися лише на це "шелестіння". Коли звучить команда "Загроза КАБів!", краще не залишатися на вулиці, а пошукати укриття, - попереджає боєць.
Оператори безпілотників усвідомлюють, що вони є головною мішенню для супротивника. Ворожі "очі" в небі постійно слідкують за ними. Дронарі намагаються нейтралізувати ворожий сигнал за допомогою своїх засобів електронної боротьби, але супротивник також вживає аналогічних заходів.
На передовій розмови постійно повторюються, як і щоденні реалії. Ти намагаєшся знайти хоч якісь позитивні моменти, але атмосфера навколо тисне на нерви та психіку. Якщо бомба впаде прямо поруч, ти навіть не встигнеш усвідомити, що сталося. Ось такі у нас тут жартівливі моменти, - ділиться він.
Олександр зазначає, що противник володіє значними ресурсами, як у живій силі, так і в технічному забезпеченні.
- Мене дуже тішить, що ми займаємося виготовленням дронів, але вражає, скільки їх використовується нашими супротивниками. Ми націлені на виконання конкретних завдань і прагнемо працювати професійно, щоб кожен наш дрон приносив реальну користь. Ми завжди пам’ятаємо, що боремося за свою землю. Супротивник запускає свої дрони без певної мети, вони просто вриваються в наші домівки і завдають шкоди. Ось так вони діють. Якщо ж є конкретна мета, як, наприклад, військова техніка, то десятки дронів летять за нею. Ми стали свідками цього... Переживання за наших хлопців важко передати словами. Ворог нищить нашу землю, руйнуючи все на своєму шляху, адже для них це не має значення. Вони називають наші міста "істинно руськими територіями", знищуючи їх дощенту, щоб ми не могли захиститися і відбити їхні атаки. Їхня мета - просуватися вперед і знищувати все, - ділиться Олександр.
Здолати такого супротивника можливо лише за умови, що у нас буде більше озброєння, ніж у нього. Саме тому Україні необхідна допомога з боку інших держав. І ця підтримка потрібна терміново, а не в майбутньому.
Група "Литви", як і інші FPV-пілоти з підрозділу "Хижаків", діяла у тандемі з аеророзвідкою. Олександр з усмішкою згадує, як під час зустрічей з бригадами ЗСУ на позиціях, деякі військові дивуються, запитуючи, що ж тут роблять "поліцейські". Проте, за його словами, бійці вже почали впізнавати "Хижаків", і розуміють: якщо вони поряд, все буде працювати як годинник.
- Ми літаємо на відстань 15 км, але робоча дистанція - 8-10 км. Все залежить від того, як працює розвідка. Якщо розвідка сказала, що є ціль за 18 км, ти можеш полетіти і випробувати свою техніку. Але дуже багато факторів треба врахувати, щоб "закрити" таку дистанцію. Треба все перевіряти. Бо розробники та виробники дронів випробовують їх в ідеальних умовах, де немає РЕБ, Старлінка, EcoFlow і тому подібне. В ідеальних умовах - усе класно, а на позиціях, де є перепад висот і багато обладнання, може бути так, що у тебе нічого не летить і треба все переробляти. Бойові умови диктують, яка апаратура буде працювати, а яка ні. А далі вже залежить від твого професіоналізму, - каже.
Олександр зазначає, що йому цікаво освоїти управління БПЛА, подібним до "крила" Бомбер.
Він піднімається на великі висоти, несе важкий вантаж і мчить на великі відстані. Це не "камікадзе". Сьогодні існує безліч технологій, які вражають і захоплюють уяву, - зазначає він.
Ті, хто зараз на фронті, кожен день бачать розбиті міста і села. Їм важко зрозуміти людей, які досі вважають, що війна йде "десь там". Олександр каже: війна вже давно "тут", вона в нашій країні. Він називає Торецьк "пеклом на землі".
Ворог не цінує людські життя. Він не повертає тіла своїх загиблих військових. Замість цього, за ними прийде "нова хвиля", а потім "третья" і так далі.
Повернення після ротації стало нелегким випробуванням. Але як тільки я зустрів своїх побратимів, відчуття полегшення заполонило мене. Хлопці діляться відео своїх досягнень, і це надзвичайно надихає — словами не передати, - розповідає "Литва".
На питання, що першим хотів би зробити після перемоги, сказав:
Мені дуже хочеться зустрітися з хлопцями та разом вирушити на ті місця, де ми проводили свої найкращі роки та переживали найскладніші моменти. Ми ще молоді, і, на жаль, наші найсвітліші спогади припали на час війни. Ми б обнялися і сказали: "Все позаду". Перемога приносить радість, але, згадуючи про всі жертви, які були принесені заради неї, важко відчути справжнє щастя. Скоріше, це буде емоційне полегшення, коли ти зможеш видихнути і вирушити у відпустку, провести час вдома. Головне — лише дочекатися цього моменту та почути ці бажані слова.
Ольга Звонарьова, місто Запоріжжя
