"Жодні гармати не стануть на заваді нашому виступу. Хіба що дощ."

Музичний колектив "Львів'яни" доставляє українську мелодію до найгарячіших зон бойових дій.

Укотре подолали 3800 кілометрів, об'їхали чи не всю лінію фронту, а це -- Харківщина, Донеччина, Запоріжжя, Миколаївщина тощо. Туди везли у причепі медикаменти, маскувальні сітки, смаколики від галицьких господинь, малюнки від дітей. А дорогою збирали гроші на троси... Щойно отримають "клич", миттєво реагують. Ця розповідь -- про волонтерські подорожі Надії Шалай, Юрія Возняка, Володимира Бойка та скрипаля-віртуоза Назара Папіжа у прифронтову зону.

У Львові в 1995 році заснували громадську організацію Культурно-просвітницький центр "Калина", яка об'єднала митців, а також добрих і щедрих людей, що займаються культурними заходами. Організація активно займалася організацією та проведенням концертів. До сьогоднішнього дня "Калина" не змінила свого курсу — продовжує організовувати екскурсії, займатися культурною діяльністю, освітою та просвітництвом. Організація активно брала участь у подіях першого Майдану та підтримувала кожен голос "за Ющенка". У 2017 році "Калина" провела свої перші концерти на фронті, що призвело до створення музичного гурту "Львів'яни". Цей колектив зараз регулярно виступає на передовій, піднімаючи бойовий дух нашим хоробрим воїнам своєю творчістю.

-- Ми зрозуміли, що ми -- на часі, ми там потрібні, -- розповіла журналістці "ВЗ" Надія Шалай. -- Бо є зворотний зв'язок.

-- Ми подумали: військовим допомагають багато людей, -- долучився до розмови Воло­димир Бойко. -- Допомогу пе­редають через волонтерські організації, надсилають поштою. Єдине, чого не можна надісла­ти "Новою поштою", -- емоції. Власне ці емоції ми і привозимо, окрім необхідних речей, хлопцям на фронт. Кажемо командиро­ві: "Ми вам привеземо генера­тор, або щось інше -- що замо­вите. Але чи буде концерт? Якщо буде, то їдемо". Туди, куди ми їдемо, не завжди їздять "куль­турні десанти". Ми ж прагнемо бути з хлопцями у лісі, у блінда­жах, коли немає сцени, зате є під ногами болото, а дощ ллє на го­лову... На деякі наші концерти можемо доїхати лише на танках.

— Наші концерти мають просвітницький характер, — пояснює Надія Шалай. — Наприклад, коли я оголошую "А зараз звучить стрілецька пісня 'Там під львівським Замком'", багато людей, можливо, навіть усі, не знають, хто такі Січові Стрільці, що таке Перша світова війна або що таке УНР. Тому перед виконанням повстанських пісень ми обов'язково надаємо інформацію про повстанців. Або, скажімо, пісня Володимира Івасюка. Ми розповідаємо про трагічні події, пов'язані з цим композитором, хто його вбив і де він похований. Тобто кожен наш музичний твір супроводжується певною інформацією. Іноді я багато розповідаю, а слухачі уважно слухають. Ніхто не нарікає, що концерт варто продовжити, навпаки, ставлять запитання!

За словами пані Наді, іноді вона дивується, бо є багато лю­дей, які взагалі не знають, хто та­кий Івасюк. Так, "Червону руту" чули, навіть знають слова, а хто її написав, не знають... Пані На­дія -- екскурсовод у Львові, яка водить групи на Личаківське кла­довище. Також возить у Брюхо­вицький ліс, де знайшли Володи­мира Івасюка. Може розповідати про композитора довго... А ще хлопці тішаться, коли їм співа­ють/читають львівською говір­кою, до прикладу, "теплий дощ валит по стрісі, а я стою в бальо­новім плащі...". Більшість бій­ців уперше чують такі слова, як "варґи", "сподні", "вельон", "ме­шти", "камізелька"... Перед цією говіркою пані Надія читає про львівську коліжанку, про її фа­цета, про його маринарку і кра­ватку. А тоді проводить іспит. На запитання, що таке мешти, від­повідають (туфлі), а от маринар­ку не завжди можуть вгадати... І на завершення іспиту пані Надя каже: "Якщо можете відрізнити філіжанку від коліжанки, можете їхати до Львова спокійно".

-- Ми просуваємо Львів, жартуємо та піднімаємо настрій, -- посміхається Надія.

Музичний колектив "Львів'яни" вирушає до найнебезпечніших зон, точніше, до тих місць, куди їх готове допустити військове командування. Кожен командир несе відповідальність за цивільних, які прямують на передову...

-- Пригадую одну подію, -- розповідає пані Надія, -- коли взимку, в рукавичках, тримаючи мікрофони, ми співали. І раптом чуємо -- бабах! Руки затремтіли, а долоні в рукавичках нагрілися. А солдати навіть не зреагували. Вони звикли до такого. Як виявилося пізніше, хлопці старалися оберігати мої нерви. Коли я запитала, що саме сталося, вони відповіли: "Та нічого особливого. Мабуть, випробування проводили, або літаки пролітали". Усіляко ухилялися від відповіді, але так і не зізналися, що за кількасот метрів стався вибух.

За словами пана Володимира, траплялися ситуації, коли деякі концерти відбувалися під супровід артилерійської канонади. Спочатку це викликало занепокоєння, але згодом усе проходило бездоганно. Ніхто не звертав уваги на ці вибухи. Ніхто не вимикає обладнання через те, що десь далеко лунають вибухи... Єдина перешкода — це дощ.

"Львів'яни" двічі на місяць за­вантажують смаколиками від га­лицьких господинь бус Володи­мира Бойка, дочіпляють причіп, у який складають медикаменти, ге­нератори, "броніки" та інші необ­хідні речі, і мчать якомога ближче до гарячих точок... Де заночують -- невідомо. Не знають. Коман­дири кажуть їхати у певному на­прямку і чекати там на супровід. Приїжджають. Чекають. Приїж­джає супровід і везе волонтерів-артистів... у інший бік. От мину­лого разу з "Львів'янами" їхали артистки Львівської філармонії, тріо "Крайня хата", і були здиво­вані, що ніяк не можуть дістатися пункту Б. Рух буса постійно змі­нюється. Відповідно, солдати та­кож не знають, що саме сьогод­ні до них приїдуть артисти і буде концерт. Усе тримають у таємни­ці... Того разу з артистами поїхав скрипаль-віртуоз Назар Папіж. Звуками його скрипки, професій­ним виконанням наші захисники просто були зачаровані...

-- Надіє, чоловіки завжди відзначалися сміливістю. Але ж ви жінка. Чи не лякає вас поїздка в зону конфлікту?

За гороскопом я Стрілець, тобто людина безстрашна. Коли вперше вирушала, так, було трохи тривожно. Але я вмію аналізувати ситуацію. Як писала Ліна Костенко: "комусь на світі гірше, як тобі". Наприклад, якщо зараз у мене болить спина, мене вколять, і завтра буде легше. А "там" — нема ніг, рук, там є смерть. Порівняно з тим, що відбувається там, наші болячки і проблеми — це дрібниці... У дорозі мене оточують кремезні й мужні чоловіки, не обов'язково молоді (сміється), але красиві й національно свідомі, тому боятися нема чого.

-- Якось ви згадували, що іноді навіть на танку просуваєтеся вперед?

-- Було і таке, -- каже Надія. -- Ми виступали у танковій бригаді. І концерт гарний дали, і причіп їм привезли. А вони не знали, як нам віддячити. І раптом коман­дир каже: "А на танку покататися хочете?". О, які ж ми були щасли­ві! Спека -- неймовірна, а ми за­лазимо у той танк. Мені руку по­дають. Їдемо. Але у тому танку менше кидає, ніж у Володиному бусі (сміється. -- Г. Я.). Та що ка­зати, "американські гірки" відпо­чивають... Це було в одній тан­ковій бригаді. А коли приїхали в іншу -- там бронемашини-капсу­ли. І у такій техніці нам також по­щастило покататися. Там повне бездоріжжя, нема зв'язку і світ­ла. Але там -- наші захисники, які наближають Перемогу.