Механік-водій бойової машини "Бредлі" на прізвисько Солений, Славік, розповідає: "Коли машина наїжджає на дванадцять ТМ-ок, що з'єднані в ланцюг, вона просто розвертає носа, але всі залишаються неушкодженими, без важких травм".
Два кухаря та працівник будівельної галузі, приєднавшись до 47-ї бригади "Магура", перетворилися на безстрашних воїнів, активно долучаючись до контрнаступальних дій у Запорізькій області. Вони брали участь у рятуванні побратимів, які потрапили в оточення під Авдіївкою, а наразі виконують завдання на Курському фронті.
Поява бойової машини піхоти, що отримала ім'я на честь американського генерала Другої світової війни Омара Бредлі, викликала в Україні справжнє зворушення, адже її чекали як рятівника. Водночас, супротивники спостерігали за цим з тривогою. Ці машини продемонстрували свою високу надійність у бойових умовах. "Ця БМП була створена з метою збереження людських життів", – неодноразово підкреслювали бійці, що воюють на "Бредлі". 47-ма бригада "Магура" отримала ці машини, і саме завдяки їм добровольці намагалися прорватися через потужну оборону окупантів у Запорізькій області.
Мене дуже зацікавило поспілкуватися з чоловіками, які різними шляхами потрапили до 47-ї бригади. Хтось дізнався про відбір і добровільно пройшов його, інші приїхали сюди через мобілізацію, а деякі перевелися з інших підрозділів. До 2022 року жоден з них не мав бойового досвіду, і вони не вважають себе справжніми вояками. Їхня мета — жити звичайним життям, але обставини змусили їх стати піхотинцями, на яких тримається оборона України. Жоден з них не планує залишатися в армії після перемоги, і війна їм зовсім не до вподоби. Проте зараз вони змушені виконувати необхідні обов'язки.
Ми говорили з "магурівцями" у Покровську, незадовго до того, як їх перекинули на інший гарячий напрямок. І те, як вони розповідали про свої виїзди, про навчання, про порятунок побратимів, про власні контузії, про сподівання і мрії, мене вражало неймовірним контрастом. Наймолодший в цій компанії - 27-річний Іван Кононюк, позивний Жеребець, навідник. Прийшов у бригаду добровольцем, пройшов відбір, навчався в Німеччині. Як і 38-річний Славік, який має позивний Сольоний. В цивільному житті він готував їсти. А позивний отримав за те, що пересолює... Але під час бойових дій нічого не готує - ці навички наче залишилися за якоюсь уявною межею. Тут він - механік-водій "Бредлі" і, здається, відчуває кожну машину по звуку, ритму, запаху. 34-річний Дмитро з позивним Крістмас багато років готував пасту в ресторанах Кременчука та Сум. А на війні, навіть під час відпочинку, жодного разу не став до плити. Тут він - командир бойової машини "Бредлі". Він прийшов у 47-му з 3-ї штурмової. Хотів працювати на "Паладинах" - самохідних гаубицях, але став командиром екіпажу. І, здається, зовсім не шкодує. Бо компанія зібралася дуже потужна. І ефективна.
На зображенні (зліва направо):
Навідник Іван, командир екіпажу Дмитро та механік-водій Славік
"ЩОРАЗУ, КОЛИ ВИЇЖДЖАЮ НА ЗАВДАННЯ, БОЮСЯ"
- Я родом з Дубна, що в Рівненській області, - ділиться Іван Кононюк. - Приєднався до бригади під час формування 3-го батальйону в листопаді 2022 року. Згодом ми вирушили до Німеччини, де проходили відбір, і інструктори оцінювали наші навички. Там нас навчали керувати "Бредлі". Командири бойових машин і навідники навчалися разом, в той час як механіки-водії проходили окреме навчання. Після повернення з Німеччини ми отримали техніку.
- Яка твоя роль у повсякденному житті?
- На будівництвах працював - за кордон їздив і вдома трохи робив. Останні два роки перед повномасштабною війною піднімали ферму у себе вдома. За європейськими стандартами зробили свинарник. Планували розвиток. Але війна нам все перебила. Взагалі я спочатку хотів у 80-ку - я в ній строкову служив, але не вийшло. Вже восени потрапив у 47-му.
- А ви коли прийшли в бригаду і як? - питаю інших бійців. - І чим займалися в цивільному житті?
- Ким я тільки не був... - відповідає Славік. - Таксистом в тому числі. Тому, мабуть, мене відправили вчитися на механіка-водія БМП. Я в 47-й опинився через військкомат. Мене саме туди відправили. До цього у мене військового досвіду не було. Під час навчання мені було цікаво дізнаватися про щось нове. Важку техніку я люблю, тому наче все виходило. Ну і хлопці тепер мною задоволені.
Яка ж "Бредлі" прихована всередині?
Відзначу, що, будучи механіком і водієм, я справді насолоджуюсь цією автомобілем. У ньому я відчуваю себе вільно і комфортно. Простору мені цілком вистачає.
- Куди б ви його не посадили, йому завжди вистачить простору! - зауважую, адже Славік зовсім стрункий.
- Я понад рік прожив у машині.
- Коли ми вперше отримали обладнання, спочатку автомобілі залишалися в посадках, - розповідає Іван.
- Ось так ми й мешкали в "Бредлі", - продовжує Славік.
Проте ви усвідомлювали, до чого вас готують? Що вам доведеться атакувати, долати ворожі позиції, звільняти захоплені землі...
Наче ми усвідомлювали ситуацію, але коли все почалося... Ми ж проводили контрнаступ влітку 2023 року. Це було... Десь лунають постріли, десь вибухи, снаряди свистять, багато втрат – "200", "300"... Ми мали одного загиблого і одного пораненого. З механіком заїхали, забрали наших хлопців, відійшли...
Складність в чому була? Місце штурму мали розміновувати. Інженерна техніка виїхала. Далі ішла "Бредлі", за мною - "Леопард". Насамкінець, ми не могли висуватися, бо стали за розміновувачем. Коридорчик виявився таким вузеньким, що машині не розвернутися.
- Тоді ми оберталися дуже обережно в межах створеної смуги, - розповідає Іван. - Вперед-назад, вперед-назад... Так акуратно ми здійснили розворот і евакуювали "двохсотого" та "трьохсотого".
- Більша частина людей в нашому підрозділі раніше не служили і не розуміли, що таке війна, - додає Славік. - Мій перший виїзд був такий... Я їду, а переді мною машина вибухає. Башта відлетіла вбік, машину роздуло - наче повітря викривило. Думаю: ну, все... І тут люк відкривається, навідник з командиром вилізають з башти перевернутої. Побиті, але живі. Потім механа дістали. Їм дісталося, звичайно. Але живі. Їх забрали, вивезли. Таким був мій перший виїзд. Коли все навколо летить, вибухає, - я досі не можу цього прийняти.
Проте, кожного разу ви все ж сідаєте і вирушаєте в дорогу.
А що ж робити? Треба вирушати в дорогу. Якщо ми не поїдемо, то хто ж це зробить? Кожен раз, коли вирушаю, відчуваю страх. Це нагадує марафон: коли біжиш, нічого не відчуваєш, лише думаєш про те, як дійти до фінішу. Як тільки зупинишся – з’являється задишка, м’язи починають боліти. А поки в русі, все гаразд. Мабуть, так і ми – завжди в дії.
Усі стверджують, що автомобіль "Бредлі" відрізняється високою надійністю.
- Непереможна! Її броня творить дива! Ця машина призначена для порятунку життів, - зазначає Славік. - Я вже мав досвід з семи автомобілями. Всі вони зазнали ударів - прямі попадання, з боку, зверху, або ж підриви на мінах. І жодна людина не загинула! Остання ще й сама змогла вирватися з поля бою, її вже відремонтують, як і перші, які отримали ушкодження... Чотири автомобілі я змінив на Запоріжжі... Три з них вже під Авдіївкою.
- Ми забрали всі автомобілі, які не рухалися після прильоту чи вибуху. Ворог не отримав жодного з них, - підкреслює Іван.
Дмитро згадує: "Були моменти, коли ми роззувалися, зупинялися і пішки залишали поле бою - пройшли два кілометри. А потім вже дістали свою машину... Це сталося тут, на Покровському напрямку. Я наймолодший серед цих 'бредлістів'. Хлопці з Запоріжжя активно працюють, а я вже встиг тут почати".
- Я прибув сюди з Бахмута, бо раніше служив у 3-й штурмовій бригаді, - розповідає Дмитро. - Перекладаючись, я сподівався працювати на "Паладині". За військовою спеціальністю я артилерист, маю річний досвід. Якось зустрів представника 47-ї бригади, який розповів, що у них є "Паладини". Саме тому я вирішив перейти сюди на таку посаду. Але, зрештою, опинився в піхоті і став командиром екіпажу БМП "Бредлі"...
У Авдіївці ми надавали підтримку 3-й штурмовій бригаді та 255-му батальйону ГУР. Останній батальйон координував наші дії з евакуації бійців 3-ї штурмової, і ми також самостійно вивозили військовослужбовців. В останню ніч у зоні перебувало близько двадцяти чоловік. Вони поділилися на три групи, і ми кілька разів поверталися, щоб забрати всіх.
Коли ми вперше виїхали, я не розумів принцип роботи екіпажу. Нас вів на позицію польський "Краб". Приїхали впритул до посадки - стаємо за три метри до неї, отак "мордою". І мені кажуть: "Працюй!" - "Куди?" - "В посадку". І тут я зрозумів, що у нас контакт - п'ять-десять метрів. Мене це трохи шокувало. Це було біля сіл Семенівка, Бердичі, Степове, які біля Авдіївки.
Приблизно в той же період ми вирушили на роботу з "Леопардами". Це була моя перша зустріч із цим танком. Справді, до того моменту я майже нічого не знав про бронетехніку, поки не прибув сюди. "Леопард" мав виконати своє завдання, а ми - доповнити його роботу. У нас був план, і він спочатку встиг здійснити два постріли, але потім щось вдарило його в бік. Екіпаж повідомив, що вони отримали поранення. Ми розуміли, що тепер необхідно їх евакуювати. Вони почали виходити з танка. Лише вийшовши і пробігши приблизно 30-50 метрів до нашої машини, я помітив, що танк вже палав, його не було видно через полум'я. Ось так я вперше зіткнувся з "Леопардом". Ми продовжили свій шлях, залишивши танк позаду.
У нас також був молодий механік, зелений, як і я. Ми з ним пройшли надшвидкий курс: за перші три дні ми і спішувалися з машини, і йшли пішки під обстрілом, нас атакували з РПГ, ми здійснювали евакуацію поранених і проводили ротацію бійців на позиціях. Ми готувалися до штурму, забезпечували прикриття під час атаки та відбивали контратаки. За ці три дні ми пережили все, що тільки можна уявити. Це був справжній прискорений курс.
Чому у вас такий позивний, як Крістмас? Це звучить досить неочікувано.
Моє прізвище – Рождествен. Я родом з Кременчука, але повномасштабну війну пережив в Ірпені, оскільки саме там працював. Відразу прагнув потрапити до 3-ї штурмової, але, на жаль, не було вільних місць.
- Чим займався?
Я за професією повар. А в той час я допомагав друзям з обслуговування терміналів для поповнення. Ми з хлопцями опинилися під Києвом у розпал бойових дій, провели там дев'ять або одинадцять днів — вже важко згадати точно. Зрештою, нам вдалося вийти через так званий "зелений коридор".
Чи могли б ви роз'яснити, як звичайна цивільна особа перетворюється не лише на військового, а й на експерта з іноземної техніки у стислі терміни?
Ці навички визначають все, що для тебе важливо, твоє існування. І ти впроваджуєш їх у свій розум так, що, здається, їх важко буде вивести звідти в майбутньому. Нещодавно я був у відпустці. Сидів і спостерігав за небом. Розумів, що навколо панує спокій, ми просто насолоджуємося моментом, але мої очі постійно повертаються до небес. Мабуть, це вже наслідок професійної деформації...
- Якщо порівнювати з тим, що було на Запоріжжі, то тут, під Авдіївкою, менше полів заміновано. Але з часом тут почало літати дуже багато ФПВ, - говорить Іван. - В якийсь день у нас було за чотири години пара виїздів. І поки їхали, я повертав башту і контролив небо. Дивишся, а над тобою вже дві ФПВіхи летять. У нас є один спеціаліст, який збив дві ФПВ з "Бушмастера". Треба мати везіння, щоб таке зробити.
- Так, так, - згадує Славік. - А я якось їду і бачу - ФПВ починає розганятися в мій бік. А я по трасі йду. Дивлюся: починає знижуватися, йде по траєкторії. Я дочекався, поки підлетить впритул, і різко смикнув кермо. Дрон вибухнув, але все пішло по дотичній, трохи попалило захист, але не пробило. Я так розумію, там був кумулятивний заряд.
Уже вдруге після тих подій я вирушив на поле, і виявив, що дрон вже завис у повітрі, чекаючи на мене...
- Ми тоді забрали іншого бійця, - додає Іван. - І тоді теж відвернулися... Кулемет по ФПВ працював. Просто везіння, що він нас не вразив.
Перед тим, як до мене наблизилася ластівка, я відчув страх перед цією пташкою. Здавалося, що це не просто птах, а щось інше. І тут я помітив, що інші пташки літають по колу, вертіться, а одна з них – ні. Вона почала опускатися. Тому я різко потягнув за кермо, на щастя, на цьому полі не було мін.
- Система радіоелектронної боротьби, встановлена на "Бредлі", призначена для глушіння безпілотників, якщо вони працюють на стандартних частотах, - зазначає Дмитро. - У випадку втрати управління, безпілотники продовжують рухатися за інерцією, тому врешті-решт потрапляють кудись, навіть у броню. У нас вже були такі випадки. Але, на щастя, всі залишилися живими. Просто за одне велике везіння доводиться розплачуватися тотальним невезінням в інших аспектах...
- Та ви філософ, а не повар.
- Я не можу назвати себе щасливою людиною. На фронті, певно, пощастило, а в інших сферах - не дуже... Мені просто цікаво, як це все завершиться, - з усмішкою говорить Дмитро.
Чи користуєтеся ви завжди однією і тією ж автівкою? Іншими словами, чи це ваша особиста машина?
- Що не чергування, то нова машина, бо підбивають, - відповідає Дмитро. - Машину витягуємо або виїжджаємо на ній, але вона вже небоєздатна. І кожна машина має свої нюанси. Десь не можна башту різко повертати, десь гальма заїдає. Виявляється це, як правило, вже в дорозі, коли безпосередньо стикаєшся з машиною.
- Так же ж не має бути!
- Дуже важко це контролювати і знаходити дрібні недоліки до виїзду - на це немає часу. Тому що машина максимально швидко ремонтується і віддається назад, бо треба прикривати позиції, вивозити поранених...
"ЩО РОБИТИ З ВОРОГОМ? СКЛЕПАТИ ІЗ КАРТОНУ СТІЛЬКИ МАШИН І ВІДПРАВИТИ ЇХ У БІЙ. ЯКЩО ОДНА НЕ ДОЇДЕ, ТО ІНША ЗАВЖДИ ЗМОЖЕ. ЦІ АВТО – НЕ ДОРОГІ, А ЛЮДИ ВЗАГАЛІ НЕ МАЮТЬ ЦІНИ."
Коли саме виникло усвідомлення, що автомобіль виявився надзвичайно надійним? Перший, другий, третій поєдинок...
Коли ти опиняєшся в ситуації, що змушує тебе відчути адреналін, і раптом усвідомлюєш, що залишився живим... Коли "беха" наїжджає на міни, результатом стає повне знищення. А в твоєму випадку - лише легка контузія, після чого ти просто їдеш на лікування, і на цьому все закінчується.
- Нещодавно ми їхали по посадці двома машинами, Карацупа спереду, ми позаду, - додає Славік. - Ми хотіли, як я розумію, відрізати ворога від цієї посадки і зім'яти його. Ми їдемо, працюємо по посадці. Перша машина наїжджає на 12 ТМ-ок! 12 штук зв'язані у ланцюжок. Машині розхекало морду, але всі живі, навіть жодного важкого.
— Моя автівка в Запоріжжі вибухнула на шести ТМ-ках, — говорить Іван. — Як свідчить досвід, у подібних ситуаціях передня частина "Бредлі" руйнується, а решта залишається непошкодженою.
- Після контузії я зміг оговтатись, - розповідає Славік, - і ми вирушили за тією машиною. Нам вдалося її знайти. Поки вона чекала, ворог вирішив постріляти в бік з РПГ. Їм було цікаво подивитися, як витримує броня. Всередині виявили бензопилу та кілька інших інструментів. Щось забрали, щось взяли з собою...
- На жаль, декілька "Бредлі" вже дісталися ворогу. Вони весь час дуже хотіли затрофеїти таку машину...
- Так, але не для того, щоб створити щось подібне, - вважає Славік. - Це надто витратно і займає багато часу. У них інша стратегія: зібрали картонні моделі і відправили на фронт. Якщо одна не дійде, то інша все ж приїде. Вони недорогі. А люди - їх взагалі не коштують. Таку техніку вони не виготовлять. Але, вивчивши її, вони розуміють, куди завдати удар, знають її слабкі місця - і тепер намагаються вражати саме їх. Проте, витривалість "Бредлі" вражає своєю величиною.
В останній час російські сили атакують наші позиції з усіх можливих напрямків...
Вони прибувають різними способами: автобусами, "буханками", велосипедами... Їм ставлять завдання, вказуючи, яку територію потрібно досліджувати, а спосіб, яким вони туди потраплять, залишається на їхній розсуд. Можна навіть на лижах... Пам’ятається один випадок, коли до місця призначення приїхала машина з сигналізацією. І в певний момент її звук став помітним...
- А ви дивилися, як влаштовані інші броньовані машини, наші зокрема? Вам це цікаво?
Я переглянув технічні характеристики, і, можливо, деякі з моделей мають більшу швидкість або інші переваги. Але для того, щоб виконати конкретну задачу: виїхати на посадку, проїхати по ній, забрати наших хлопців з оточення і повернутися назад — жоден автомобіль, окрім "Бредлі", не впорається з цим. Жоден, і я це можу запевнити. Навіть якщо водій матиме удачу на своєму боці.
- Я не прихильник цього, - каже Дмитро. - І, в принципі, мені війна не до вподоби. Я б волів залишитися вдома. Але за мене вже ухвалили рішення, що вдома мені не місце. Як ухвалили? Окупанти прийшли сюди... Тож доводиться трудитися. Проте, враховуючи обставини, добре, що я працюю на "Бредлі". Це мене тішить.
- Порівняти "беху" і "Бредлі": це як "запорожець" і хороша іномарка, - продовжує Дмитро.
- У "Бредлі" не відчувається удару від РПГ. А ось "бетер" проб'є, - зауважує Славік. -
Навіть куля калібру 5.45 може проникнути через броню під правильним кутом. А внизу — алюміній, і будь-яка міна становить загрозу... БТРи не створені з акцентом на якість або безпеку життя. Вони спроектовані лише для того, щоб увести людей у бій і дати можливість доїхати — якщо не цим, то наступним. Саме так діють російські військові. І це виявляється ефективним: ми змушені відступати, тому що їхні ресурси безмежні, атака слідує за атакою. Невідомо, звідки вони беруть нових бійців і що ними керує.
Я підбиваю підсумки щодо кількості поранених, яких ми евакуювали. На мою думку, "Бредлі" слугує засобом для порятунку життів, а не для завдання шкоди.
"На мою думку, кожна наша подорож є щасливою, адже ми досі серед живих."
- Кажуть, ви вступали і у двобій з ворожою машиною?
- Напевно, було таке, - знизує плечима Славік.
- Ми завершили одне завдання. Коли вже поверталися, отримали по радіозв'язку повідомлення: "На вас рухається "бетер". Зустрічайте його". Тож ми відпрацювали по ньому на відстані приблизно 200 метрів. Це було впритул, - розповідає Дмитро.
- Коли російські військові натрапляють на "Бредлі", не важливо, йдеться про БТР чи ні, вони починають метушитися, - розповідає Славік. - Ми чітко відстежуємо їхню поведінку під час ротації. Ті, хто вже відчув на собі дію "Бредлі", ховаються навіть у асфальт. А ось на позиціях навпроти сидять новачки в напівприсядках. Відстань 300-400 метрів, пряма видимість, ніч. Вони мене не помічають, а я їх бачу дуже добре. Очевидно, що це нова ротація. Я починаю їх обстрілювати... Поки новачки звикають до обстановки, можна максимально використовувати цю можливість. Як тільки вони освоять місце, вже не видно нікого — тоді працюємо з далекої позиції, орієнтуючись за координатами. Це дуже точна машина, вона працює на відмінно.
- Як можна розгледіти щось, сидячи за кермом цієї автівки?
У "Бредлі" є унікальна система, що дозволяє спостерігати все на дисплеї. Тут є камера нічного бачення, і в ролі командира бойової машини я слідкую як за дорогою, так і за небом, - ділиться Дмитро. - Одного разу ми їхали вночі - все було спокійно. Але коли на світанку поверталися, виявили, що на дорозі вже лежать міни, викладені акуратно і симетрично, як у шаховій грі. Добре, що я їх помітив. Під час руху важливо дивитися не лише вниз, але й на небо, де літають "пташки".
- Іван зазначає, що в Німеччині ми навчалися уважно спостерігати за силуетами людей і технікою з автомобіля.
Який виїзд став для вас найскладнішим, і чи вважаєте ви його невдалим?
- Ми піхоту завозили на позиції, підірвалися і по нас почала працювати російська арта. Пару приходів було дуже близько, - згадує Іван. - Але ми не стояли на місці, маневрували. Коли треба вести вогонь, тоді машина, можна сказати, стояча. Та в мене все спрацювало... Ми і рухалися, і відстрілювались - нас наводили.
Як у такі хвилини зберегти спокій? Як уникнути паніки?
- Ти розумієш: або в паніці загинеш, або будеш щось робити - тоді є шанс вижити.
- Важливо максимально цінно прожити своє життя, - підкреслює Славік.
- До нас їхав інший екіпаж... Ми стали рівно.
- Слухайте, - продовжує Дмитро. - Я активував рампу, але не опускав її. Ми чекали на вибух, адже було очевидно, що противник зосередить вогонь на тому місці, звідки ми будемо виходити. Тому, як тільки пролунав вибух, ми миттєво розкрили її і кинулись уперед.
- Ми вийшли з того бою без жодної подряпини, - каже Іван.
На мою думку, усі поїздки чудові, і всі ми раді, адже ми ще серед живих. Навіть ті моменти, коли нас атакували, - підкреслює Славік.
"ЧОГО Я БУДУ ТУДИ ЙТИ ПОМИРАТИ?" - А ТИ НЕ ПОМИРАЙ, А ВОЮЙ, ПРАЦЮЙ, ЗАХИЩАЙСЯ"
Як ви собі уявляєте своє повернення до мирного життя?
- Мене там багато що бісить, - відповідає Іван. - От що дома зараз? Прийдеш додому - і що?
- Справжня війна завжди має свій кінець, і це не викликає сумнівів, - зазначає Славік.
Мій товариш зауважив, на мій погляд, надзвичайно влучно: ми подібні до метеликів, що живуть лише один день. Це може звучати як темний жарт, але... - продовжує Дмитро. - Є хлопці, які мають якісь плани на майбутнє. А от я - зовсім ні. Ми натрапили на цю стіну, яку потрібно зруйнувати. А далі вже буде видно.
- Я не бажаю воювати, - висловлює думку Славік. - Мені хочеться повернутися додому.
Отже, у вас саме в період великого наступу активізувався захисний інстинкт?
- Це не ген, - відповідає Славік. - Це не на рівні генетики, бо якби це було закладено на генетичному рівні, то всі би пішли. Але ж у нас не всі йдуть. "Чого я туди буду йти помирати?" - так ти не помирай, а воюй, працюй, захищайся.
Дмитре, що спонукало вас обрати професію кухаря?
- Я не займався навчанням, а віддавався роботі. "Віва оліва" – це мережа ресторанів з Сум, яка двічі була удостоєна нагороди телепроєкту "Ревізор". Це траторія, що спеціалізується на легкій італійській кухні. Моя знайома, яка керує ресторанами, якось згадала, що їм потрібен кухар на певний період. Проте всім відомо, що тимчасові речі часто стають більш постійними.
- Ну, а що ти приготував?
Я розпочав свою діяльність з приготування пасти. Найбільше популярною стравою виявилася карбонара, яка стала справжнім хітом. Це блюдо замовляли найбільше. Протягом місяця продаж карбонара перевищив загальну кількість продажів усіх інших страв.
- То ви можете готувати її з заплющеними очима і під час сну.
- Я так і готував... (Сміється.) А що ви хотіли? Я став туди без досвіду, по п'ять-шість годин не виходив навіть покурити. Перед тим, як "Віва оліва" відкрили в Кременчуці, я поїхав до Сум і три дні пропрацював там на кухні, а потім мене кинули в пекло в рідному місті. Ми розраховували, що буде багато людей. Але навіть на 20 відсотків не розуміли, що буде відбуватися.
Чи вдавалось вам добре заробити?
Заробітна плата залишається незмінною, незалежно від того, чи прийшли лише двоє осіб за день, чи цілих 332. Потім ми, четверо чоловіків з "Віва оліви", знову вирушили до Сум, у заклад "Козацька броварня". Там виготовляють пиво та настоянки власного виробництва... Я переважно займався приготуванням гарячих страв.
Славіку, чи навчалися ви на кухаря з особливою метою?
Мій батько мріяв, щоб я став кухарем.
"Проте я завжди переборщував із сіллю," - згадую, як ти це сказав під час нашої першої зустрічі. А ви жодного разу не приготували щось для товаришів по зброї під час війни?
- У моєму відділенні працювало троє кухарів, але жоден з них жодного разу не приготував їжу, - розповідає Іван.
- На професійній кухні і вдома - це велика різниця, - відповідає Дмитро. - Там у тебе все під руками, брудне поскидав - і все, у тебе немає срачу. А тут тарілку поставав - і вже заважає.
Які позитивні моменти можна знайти у війні?
Дмитро ділиться своїми відчуттями: "Коли знищують ворожу піхоту та розбивають російську техніку, ти відчуваєш величезний приплив позитиву. Це надає більше впевненості і сміливості".
- У війні найважливіше - це людина, - зауважує Славік. - Після першої бойової місії стає очевидним, хто є хто. Все одразу стає на свої місця. "Я такий, я такий!" - хтось намагається хвалитися. А коли на виїзді, мовчить, сидить в кутку, жодних проявів. А потім повертається і починає розповідати, який він герой. У нас є багато хлопців, які показали себе на справжньому рівні. Але вони не кичаться цим. І вони молоді! Наприклад, Качу - йому лише 19 чи 20 років, але вже стільки бойових виїздів, що, напевно, їх і не злічити.
— Під час всього нашого часу на фронті ми зазнали лише однієї втрати, — зізнається Іван. — Ми підірвалися на ТМ-ці, і в той момент, коли механік намагався вибратися, прилетіла ще одна куля, і його вразило уламками... Якби він вилазив ззаду, можливо, все склалося б інакше. Але навіть одна втрата для нас — це велика трагедія і глибокий біль...
...У процесі збору інформації стало відомо, що на Покровському фронті, поблизу Желанного, Іван отримав поранення в руку і наразі проходить курс лікування.
