Герої залишаються з нами, поки їхні спогади живуть у наших серцях: у Богданівці на Кіровоградщині відкрили пам'ятник на їхню честь.
Війна забирає життя і військових, і цивільних українців, які іноді гинуть цілими родинами у рідних домівках. Те, що пережили Оксана Іванюк та її дочка Анастасія Болгова, могло б слугувати реальним сценарієм для фільму. Щоправда, він був би дуже сумним через велику кількість горя та сліз. У цій родині від початку війни дев'ятеро осіб пішли боронити країну, але троє повернулись додому "на щиті". Поховали бійців у різних містах і Оксана з донькою довго розмірковували як віддати їм шану. Зрештою, ініціювали встановлення стели пам'яті під назвою "І мертвим, і живим, і ненародженим".
- Здається, що за стільки часу виплакала всі сльози, але ні, при кожній згадці про наших рідних хочеться плакати. Від болю та туги, -- розповідає "ФАКТАМ" Оксана Іванюк. -- Ще у 2014 році служити у зону АТО пішов мій двоюрідний брат Володимир Перепилиця з Черкас. У 2016 році його нагородили орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Брата потім зняли з військового обліку, тому що мав великі проблеми зі здоров'ям -- у нього були перебиті сухожилля, у нозі уламки... Але 2022 року Володимир без вагань повернувся на фронт. Казав, що якщо не боронитиме, то окупанти підуть далі. Брат завжди наголошував, що росіяни ненавидять українців й хочуть нас знищити як націю. Він служив снайпером 81-ої окремої аеромобільної бригади. Під час боїв за Ізюм на Харківщині завдяки брату група снайперів залишилась на своїх позиціях та не втратила боєздатність. Володимир у своєму останньому бою встиг врятувати життя командиру роти і підірвати танк ворогів, коли він намагався підійти на небезпечну до українських воїнів відстань. 9 березня 2022 року обстрілом з "Граду" мого брата вбили російські війська. Поховали його у рідному місті, посмертно він нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня.
Втрати Володимира Перепилиці, підкреслює співрозмовниця, стали важким випробуванням для всього сімейства. Проте через три місяці горе знову постукало в їхні двері. Цього разу загинув зять Оксани – 28-річний Валерій Болгов.
Він родом з Миколаївщини. Закінчив Харківський університет Повітряних Сил імені Кожедуба. З моєю донькою вони познайомились, коли їй було лише 15, а йому – 20. Валерій відразу зізнався у своїх почуттях до Насті та пообіцяв зробити все, щоб вона була щасливою. Він писав їй щирі листи, надсилав малюнки та квіти, мріючи про майбутнє з трьома дітьми. Валерій служив з 2015 року, - додає вона. - Він прекрасно розумівся на техніці та картах; у 2017 році отримав нагороду "Кращий командир зенітної установки ЗУ-23". Його позивний був "Хохол", оскільки він часто жартував: "Хохли не тікають". У 2018 році Валерій та Настя одружились, у них було безліч спільних мрій... Але доля вирішила інакше. Під час повномасштабної війни зять командував ротою вогневої підтримки 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. За десять днів до трагедії донька відвідала коханого на фронті... Після цього вона повернулась, і ми встигли завершити збір коштів на дрон для нього. Ми вже планували передачу, але 10 червня 2022 року Валерій загинув у бою поблизу села Богородичне, потрапивши у засідку ворога. Ми поховали його у рідному селі на Миколаївщині, де його мама, та посмертно вручили орден Богдана Хмельницького III ступеня. Анастасія тяжко переживає цю втрату, вона говорить, що відчула, ніби їй відрізали крила та зруйнували все життя.
Третьою трагічною втратою для Оксани Іванюк стало загибель її коханого брата. Ця сумна подія сталася знову через три місяці...
— Ці жахливі трійки, здається, постійно переслідують нашу сім’ю, — каже пані Оксана. — Ми всі безмежно любили Сергія. Він був настільки яскравим, сповненим життя та турботливим! У березні 2022 року його мобілізували до армії, і він став частиною 56-ї окремої мотопіхотної бригади. Сергій гордо розповідав про свою службу, вірячи, що Україна неодмінно здобуде перемогу. Але 7 вересня 2022 року, під час бою біля Пісків на Донеччині, Сергій загинув. Він не дожив до свого 33-річчя менше ніж тиждень... Зараз він спочиває у рідному селі Верблюжка Кіровоградської області.
Незважаючи на важкі втрати та відчай, Оксана й Анастасія прийняли рішення не здаватися і допомагати тим, хто все ще бореться за мирне життя.
- Зараз на війні мій чоловік, чоловік сестри, також воюють брат мого покійного зятя Валерія та двоє чоловіків його рідних сестер, -- каже Оксана Іванюк. -- Тому потрібно допомагати їм. Ми організували волонтерський рух, купуємо бійцям автівки, дрони, забезпечуємо продуктами, ліками та амуніцією. Мама моя плете маскувальні сітки та в'яже шкарпетки на фронт. Також влаштовуємо благодійні заходи, де збираємо кошти.
Не так давно сім'я втілила ще одну свою мрію — започаткувала встановлення пам'ятного знака у рідній Богданівці на честь загиблих захисників.
Наші загиблі близькі поховані в різних куточках України, і ми прагнемо об'єднати їх разом з іншими полеглими. Стелу, яку ми встановили, назвали "І мертвим, і живим, і ненародженим". Мертвим — адже це вшанування тих, хто відійшов, живим — тим, хто щодня бореться на фронті, адже це вже справжній подвиг, а ненародженим — нашим дітям, які внаслідок агресії Росії не зможуть побачити цей світ. Кожен з наших загиблих мріяв про нащадків, — пояснює Оксана Іванюк. — Ковалі зі Знам'янки допомогли реалізувати цю ідею, а художник Сергій Романов створив макет. Усі витрати покривали з власних коштів, бо це було нашим бажанням. Староста та місцеві жителі також допомогли впорядкувати територію в центрі села. На стелі ми викарбували слова мого зятя Валерія, що герої живі, доки існує пам'ять про них.
Раніше "ФАКТИ" розповідали про незвичайне волонтерство пенсіонера з Полтавщини, який налагодив удома виробництво "товарів спецпризначення" для бійців ЗСУ.
