6-кілограмовий "Репортер", безліч плівки та ножиці: процес створення радіоефірів у 60-70-х роках 19.10.2024

Шестикілограмовий "Репортер", безліч метрів плівки та ножиці.
Слухачі завжди чують готовий продукт. Чіткий і змістовний, легкий для сприйняття на слух. Мало хто задумується з чого і якими силами він зроблений. Яку історію він пережив на шляху до ефіру. Так само, як у театрі чи в кіно, ви не бачите процес роботи костюмерів, освітлювачів, продюсерів і режисерів, не знаєте в якому настрої прийшов актор і як він готував свою роль. І менше з тим, за лаштунками ще цікавіше, ніж на сцені.
Яким було життя співробітників Українського Радіо в 60-х і 70-х роках? Як створювалися їхні програми? На яких пристроях вони працювали? У які кумедні або незвичайні ситуації потрапляли? І як проводили своє дозвілля? Запрошуємо вас за куліси радіомовлення!
Почнемо з техніки. На чому працювали. Після війни стає доступною магнітна плівка. І це була революція в радіомовленні. Якщо раніше все відбувалося у прямому ефірі, а запис, з огляду на складність, робився тільки у виняткових випадках, тепер все стало навпаки. У 60-х у прямому ефірі звучали тільки новини. Всі інші програми записувалися заздалегідь. Магнітна плівка намотувалася на тонкі котушки - бобіни. Рулони плівки були до 30 сантиметрів у діаметрі і мали властивість падати і розсипатися. Зібрати і акуратно змотати близько кілометра заплутаної плівки - завдання не для слабкодухих. Рулони зберігалися у футлярах. Які мали властивість переплутуватись. Так плівка з однією програмою потрапляла у футляр від іншої, і в ефір виходив зовсім інший матеріал. Монтувався запис двома способами. Плівку можна було банально розрізати ножицями і склеїти у потрібному місці клеєм або скотчем, або переписати з одного магнітофона на інший. Така конструкція із двох спарених магнітофонів називалася монтажний стіл. Моделі, якими користувалось Українське Радіо, були 40-х років випуску, німецькі, трофейні. Кореспонденти працювали з портативними магнітофонами. Хоча "портативними" -- це дуже умовно. Найпопулярніша модель 1965-го року "Репортер-5" з комплектом батарей і мікрофоном важила близько 4 кг. Тому у 70-му році новину про випуск моделі "Репортер-6" кореспонденти радіо зустріли з надією. Але марно. Нова модель у повному спорядженні важила 6 кг.
Ніна Карповець - журналістка, яка працювала на районному, Київському обласному та Українському Радіо протягом понад п'яти десятиліть, з 1968 по 2021 рік.
"Цей важкий "Репортер" я носила на плечах. Колега-журналіст з "Київської правди" Володя Стрекаль, каже: "Ніно, давай мені свою машину!" І це він носить "Репортер", допомагає, бо так поносити його за день -- це важко".
Проте, при певній звичці, вага не становила труднощів. Справжні труднощі виникали, коли "Репортер" виходив з ладу. Загалом, ці моделі були досить надійними, але умови їх використання були далеко не легкими. Як і будь-який механічний пристрій, рано чи пізно він міг піднести неприємний сюрприз.
Генрієтта Верба - журналістка, яка працювала на Харківському радіо з 1970 по 2000 рік.
Як і багато молодих людей, я була сповнена впевненості у своїх силах. У нас був магнітофон "Репортер-5", який, на відміну від інших, мав легку вагу. Проте всередині нього ховалася маленька пастка – пасік, що інколи вискакував. Ми навчилися, як його правильно встановлювати. Одного разу я приїхала в Барвінківський район, в містечко Барвінкове, яке знаходиться далеко від обласного центру. І саме там мій пасік злетів. Я вирішила сама все розкрутити, думаючи: "Зараз я його швидко полагоджу". Я ж бачила, як це роблять. Але коли зрозуміла, що не можу зібрати його назад, і все всередині розлетілося, викликала фахівця з радіомайстерні. Хлопець витратив три години, намагаючись виправити те, що я натворила, і не шкодував мені "компліментів". Я слухала його, і це стало для мене справжнім уроком.
Автопарк Українського Радіо в післявоєнний період
Усі матеріали писалися наживо. Ніяких скайпів-зумів-вайберів. Так, технологія телефонного запису була. Але ж страждала якість. Та й традиція була інша, люди надавали перевагу особистим зустрічам. Для столичних кореспондентів доїхати на подію не становило проблеми - міський транспорт їздив справно. А от журналістам з областей іноді доводилося долати десятки кілометрів, аби записати інтерв'ю на кілька хвилин. І логістика цього маршруту часто залишалася проблемою самого журналіста.
Ніна Карповець - це журналістка, яка працювала на районному, обласному та Українському радіо з 1968 по 2021 рік.
"Вирушаєш у відрядження без автомобіля. Просто сідаєш, купуєш квиток — і їдеш автобусом до певного району. А там тебе можуть зустріти, а можуть і залишити без уваги."
Олексій Яхно працював журналістом на Харківському радіо з 1968 по 1992 рік.
Історії були найрізноманітніші. Одна з них – це робота під час сильної пилової бурі в 1969 році, коли температура падала до морозів. Я об'їжджав поля на лінійці, а агроном дав мені коня для цього. Сидячи на лінійці з віжками в руках, я керував конем, оскільки в той час не було ні "ГАЗ", ні "УАЗ". Коли я прив'язав коня, його майже не було видно через жахливий пил і сильний вітер. Зрештою, приблизно через три години, кінь вирвався на свободу.
Невдовзі "ГАЗ"и та "УАЗ"и все ж з'явилися на сцені. Проте це не зменшило кількість пригод. І ось як харківські журналісти в 70-х роках збирали інформацію для програми "Колос".
Олексій Яхно працював журналістом на Харківському радіо з 1968 по 1992 рік.
"Поїхали ми у колгосп "Маяк" Вовчанського району. І що ви думаєте? "ГАЗ"ик застряг прямо серед поля. Холодно. І ми вночі три години там вовтузились. Хтось сказав голові колгоспу, і бульдозером витягли нас нарешті о 12 годині ночі. Ледве не провалився потім на кризі ставка у Сахновщинському районі. І досі пам'ятаю село Дубові Гряди. Крига була. І ми по кризі потихеньку, потім чую - тріщить за нами ставок. Але добрались".
Яким був автопарк Українського Радіо після війни? Які спеціальні автомобілі використовувалися в той час? В архівах ми натрапили на накази голови українського радіокомітету від 1965 року, у яких йдеться про передачу Будинку радіомовлення та звукозапису автомобіля ГАЗ М-20 "Побєда". Тим часом, Кіровоградському обласному радіо в тому ж році був переданий автомобіль ГАЗ 69, що цілком логічно, адже це був найпоширеніший радянський позашляховик, здатний долати колгоспні бездоріжжя. Також в наказі Комітету радіоінформації 1953 року згадується цікаве авто. Київському будинку звукозапису була передана "спеціальна автомашина Форд-8 з закритим кузовом 1939 року". Інформації про цю модель у відкритих джерелах майже не знайти.
Володимир Винник - дослідник історії.
Існувало кілька цікавих автомобілів, які називали "хитрими" "Побєд". На задньому сидінні була встановлена магнітофонна апаратура, що фактично забрала на себе увесь простір. Біля водія розташовувався журналіст, який вів записи всіх важливих моментів за допомогою магнітофона. Хоча шнур мікрофона був досить коротким, це не заважало виїжджати на значні відстані. У машині також знаходився додатковий акумулятор, що дозволяло здійснювати записи в будь-якому місці. Серед цих автомобілів була одна особливо "хитра" машина, що фігурувала в двох реєстрах: у списках гаража Українського Радіо та у документах Київської адміністрації під німецькою окупацією. Це був "Ford V8". Що ж це за автомобіль? У Кельні, Німеччина, підрозділ "Форд" функціонував з середини 30-х років, і адміністрація Гітлера схвалювала цю ініціативу. Спеціально для армії німецький "Форд" випускав військову версію європейського "Форда" з овальним радіатором, вантажопідйомністю 3 тонни, об'ємом двигуна 3,6 літра та потужністю 90 кінських сил. Вантажівка виявилася досить вдалою. Проте, через погану якість ерзац-пального, у Вермахті прагнули використовувати "Форди" в мінімальних кількостях. Тому їх перетворювали на різноманітні спеціалізовані автомобілі: радіостанції, польові кухні, кунги та пожежні машини. Один з таких автомобілів, обладнаний магнітофоном "Siemens", двома радіотранслюючими гучномовцями та режисерським пультом, працював у Києві під час окупації разом з іншим фургоном, який слугував гучномовцем на базі "Опель Бліца". Коли німців вигнали з Києва, гучномовець вони забрали з собою, тоді як великий функваген залишився в столиці, ставши основою гаража Українського Радіо. Незважаючи на свою певну витратність, ця машина була дійсно чудовою.
Автопарк Українського Радіо залишив яскраві спогади в дитинстві харківської журналістки Генрієтти Верби. Враження від автобуса звукозапису настільки вразило її, що в зрілому віці вона вирішила стати радіожурналістом.
Генрієтта Верба - харківська журналістка, яка працювала на радіо протягом тридцяти років, з 1970 до 2000 року.
"1954-ий рік. Я поїхала в табір. І до нас приїхали журналісти розповісти про наше табірне життя. Автобус зупинився не на самій території, бо не можна було підключитися. Якісь шнури, дроти кинули. Нам було дуже все цікаво. Автобус приїхав дещо чудний, ми не бачили таких автобусів в містах. Він був великий, просторий, там стояли магнітофони, на які записувалися. Отакі бобіни великі там стояли. Дуже роздивлятися не можна було, бо приїхала велика бригада ціла технарів, які писали, і журналісти були. І ми розказували, пісень співали про наше табірне життя. По черзі заходили в автобус. Більше враження на мене справив оператор, який там клацає. А журналіст говорив щось...".
Пригоди репортерів та цікаві моменти під час зйомки програм.
Радіо – це взаємодія з людьми, і в процесі цієї діяльності часом виникають несподівані або кумедні моменти.
Олексій Яхно працював журналістом на Харківському радіо з 1968 по 1992 рік.
"Була у нас така радіошкола передового досвіду. І запропонували мені про буряковода. Відзначений він двома орденами Леніна. Поїхав я туди "УАЗ"іком, вже 18-та година вечора. І немає механізатора. Хтось із районного управління сільського господарства каже: "То поїхали до нього додому, в село. Це пів години". Кажу: "Нічого собі -- пів години. Це туди, а потім назад, а потім ще невідомо, скільки там будемо". Приїхали. Каже голова колгоспу: "Давайте у мене в кабінеті будете брати інтерв'ю". Я ж з цим магнітофоном -- Р6 тоді вже був, ще важчий на кілограм, ніж Р5. Влаштувались у його кабінеті. А він каже, що, "якби написати, то воно б краще було". Я ж кажу, що не знаю, про що ви хочете сказати. Це треба ще знати, про що він хотів сказати. Давайте я вам щось буду говорити. Каже: "Ви що самі не можете? Краще ви". Добре. А це десять сторінок друкованого треба. А писаного ще більше. Написали зрештою. "Ну що, будете читати?", -- питаю. Він каже: "Ви знаєте, якби ще надрукувати". Так що, надрукувати? Це скільки друкувати? Це 10 аркушів, Бог знає скільки. Діватися нікуди. Треба завдання виконувати. Надрукував я. Це ще більше години минуло. Давайте тоді прочитаємо. Будете читати? Хоч я не прихильник ніколи був, щоб текст начитувати. Але оскільки це відповідальне нібито завдання, давайте. І він сором'язливо так каже: "Ви знаєте що, я вибачаюсь, я не вмію читати". А я вже скільки часу вже згаяв, треба будь-яким способом готувати передачу. Давайте тоді, як кажуть, під зозульку. Я три слова скажу, ви точно з такою ж інтонацією, якщо посмішка -- з посмішкою. І ми ще десь години півтори, може, дві, мучили. Він аж мокрий. Голова колгоспу каже: "Вже перша година ночі, що ви там пишете?" Ми щось записали, потім він ще чарочку випив самогонки. Та давайте закусить. Господи, це скільки я намучився. Приїхали ми десь аж під ранок до Харкова. Я закрився у студії, переписав усе і сам змонтував. Сказав, щоб ніхто до мене не заходив. Передача вийшла 20 хвилин, уявіть. І на літучці оглядач говорить: "Звичайно, якби такі співрозмовники були, як у Олексія, так нам і робити нічого". А потім тільки приїхали до Харкова, десь через тиждень мені знову пропозиція: оскільки у вас гарна вийшла передача про вирощування цукрових буряків, то давайте зробимо про запліднення свиней! Я три дні ходив, як його викрутити все це, щоб воно більш-менш по-людському було, щоб зрозуміли. І теж вийшло".
Багато матеріалів Українського Радіо були критичними. І часто це призводило до конфліктів, погроз та навіть нападів.
Олексій Яхно працював журналістом на Харківському радіо з 1968 по 1992 рік.
Я також мав досвід створення сатиричної програми "До бар'єру". Це була щотижнева суботня передача тривалістю півгодини, де мені доводилося взаємодіяти з чиновниками міськради та різними керівниками, які, здавалося, боялися мене. Я почав думати, що, можливо, я досяг такого рівня, коли мене бояться, і це знак, що варто все залишити. Згодом я почав отримувати погрози — як по телефону, так і адресовані моїй родині. Я працював у такому режимі цілий рік і задумувався: навіщо мені це потрібно? Зарплата залишалася такою ж, а нервів витрачав стільки, що просто не передати. Люди вражали мене своїми листами — щодня я отримував до 30 звернень. "Допоможіть мені з цим, тим..." — писали мені. Існували скарги на обважування в торгівлі, проблеми з громадським харчуванням та інші непорядки. А якщо надійшов лист, доводилося вживати заходів.
Я пригадую, є під Харковом село Комарове, там молокозавод, і несуть відтіля всю продукцію -- то масло, то сметану, то молоко. І тут електричка, і вони раз швиденько -- і на електричку. Ми причаїлися у кущах із працівниками позавідомчої охорони. І дивлюсь: чоловік троє, несуть дуже важкенькі пакунки. Я кажу: "Ану стояти! Руки вгору!" Так якось вирвалось, хай вони щоб поставили все це на землю. Вони поставили на землю і тікати. А чого тікати? Мікрофон при місячному сяйві заблищав. А вони подумали: а хто знає, може, це зброя чи ще що. І втекли. І залишили тут всю продукцію: і сметану, і молоко, і масло. Позавідомча охорона не знала, що з цим робити".
Критика місцевого керівництва або керівників підприємств завжди сприймалася серйозно. Ніхто не хотів стати негативним героєм передачі, адже перевага майже завжди була на користь журналістів, і недобросовісний чиновник легко міг заплатити за порушення чи недбалість посадою. Але коли питання стосувалося партійного керівництва, ситуація була інакша.
Олексій Яхно працював журналістом на Харківському радіо з 1968 по 1992 рік.
"Була ще історія з медвитверезником. Там що тільки не надивишся. Тут же їх миють, стрижуть, укладають. І один так розходився, розбишака. Каже: "Я з ЦК КПРС. Завтра дізнаєтесь". Бігає, скрізь погрожує всім. Я записав, що він там говорив. І мовчки так приїхав додому. Що ви думаєте? Приїжджають троє чоловіків десь до мене додому. Кажуть: "Ви такий то?" Кажу, що такий. "Ви знаєте, є велике прохання, щоб ви зняли цей матеріал, що ви там готуєте, бо це до нас приїжджав якась велика шишка із ЦК КПРС з Москви". Та кажу: "Мені то однаково, я ще й не готував. Зачекайте". Я взяв з кімнати, якраз вдома був магнітофон із мікрофоном, виходжу і кажу: "А тепер ви говоріть". І вони втекли. Звичайно, видно, керівництву нашому хтось зателефонував, мовляв: "Та ні, ви ж так не грайтеся, це ж рівень високий". І мені не дали".
Усі усвідомлювали, в якій системі існують, але прагнули зберегти об'єктивність.
Усі усвідомлювали, в якій системі існують, проте навіть за таких обставин радіожурналісти намагалися зберігати об'єктивність. Вони мали відвагу не піддаватися на відверті маніпуляції. Багато з цих історій залишалися поза увагою публіки, однак деякі стали основою для критичних передач.
Ніна Карповець - журналістка, яка працювала на районному, Київському обласному та Українському Радіо протягом понад п'яти десятиліть, з 1968 по 2021 рік.
"Подзвонила в Поліський район, мене чекають, приїхала. Начальник управління питає: "Що ви хочете?" Я кажу: "Хочу репортаж, як збирають льон. Хочу побачити, а тоді коментар". А він мені: "Та ні, я поспішаю на Київ, то давайте я вам коментар, а тут ви вже будете працювати". І він мені розказує, таку пісню співає, що мало не завтра у нас уже обжинки, льон завершують збирати. І далі ми поїхали по району, попрощалися. А ніде той льон майже не збирають. Як же мені виходить в ефір, що ж мені казать? І як зараз пам'ятаю, я підготувала той репортаж, подзвонила начальнику управління, кажу: "Не забудьте послухати вранці". А тоді дуже прислухались, бо це додаткова інформація з міст і для області, і для самого району. Він слухає. Я включила, як він співає мені, як все в нас ідеально збирається. А потім звучить: "Ось так, сидячи у себе в кабінеті, коментує хід збирання начальник районного управління сільського господарства. А тепер послухаємо, що ж на ділі". І далі розповідаю, де і що. І потім ми були друзі із цим товаришем, він каже: "Ніно, я як почув після моїх слів, що ти сказала, я зрозумів, що не на ту натрапив і не те ляпнув". І після того, скільки б я не приїздила у Поліський район, він казав: "Я нікуди не їду, поїхали, побачимо, а після того я буду вам коментувати".
Дружність колективу, стінгазети та "капустник"
Усі журналісти Українського Радіо 60-70-тих років, з якими ми поспілкувались, відзначають дружність колективу. Слова "тімбілдинг" тоді не знали. Але сам він, тімбілдинг, вже був. Радійники залюбки проводили час у компанії колег і поза роботою.
Анатолій Табаченко - дослідник історії Українського Радіо та журналіст, який розпочав свою кар'єру на цій радіостанції у 1974 році.
Українське Радіо завжди вирізнялося відмінним морально-психологічним кліматом у колективі. Працівники ставилися один до одного з великою повагою: старші колеги активно підтримували молодь, створюючи сприятливі умови для їхнього розвитку, а молоді спеціалісти з повагою зверталися до досвідченіших. Хоча робота була досить складною, у моменти відпочинку ми відчували себе як одна велика родина. Наприклад, ми організовували екскурсії, як от поїздка на колісному пароплаві до Чернігова. Весь колектив "Останніх вістей" вирушав у цю незабутню подорож, і спогади про неї залишалися в пам'яті надовго. На свята головний редактор обирав кількох найталановитіших журналістів, звільняючи їх від поточних справ, щоб вони могли створити стінгазету. Ця стінгазета складалася з великих аркушів ватману і мала вражаючу довжину близько 25 метрів. У кімнаті, де працювало 20 осіб, всі стіни були покриті цією стінгазетою. Вона містила шаржі, епіграми та колажі з фотографій. Усі працівники, які працювали на Хрещатику, 26, приходили, щоб ознайомитися з цим творчим витвором.
Окрім створення стінгазети, ми також розробляли гумористичну радіопрограму. Хоча вона ніколи не транслювалася в ефір, її підготовка займала у нас не менше часу, ніж звичайні передачі. Як зізнався Анатолій Табаченко, тодішній керівник Держтелерадіокомітету Борис Іваненко зазначив, що слухав безліч програм, але жодна з них не справила на нього такого враження, як капусник редакції "Останніх вістей".