Максим Карпаш: Вища освіта потребує нового підходу
Нещодавно аналізував дані щодо абітурієнтів до університетів. Статистика одночасно викликає тривогу та дає надію: ми маємо певний період для впровадження необхідних реформ, зазначає Максим Карпаш у "Репортері".
Ось перелік сухих чисел:
У 2023 році кількість охочих здобути вищу освіту становила 282 374 осіб, тоді як у 2024 році цей показник знизився до 189 715. Відтак, різниця склала понад 92 тисячі осіб. У "довоєнному" 2021 році, за даними Міністерства освіти і науки України, кількість вступників становила 164 тисячі.
Аналогічна ситуація з рекомендаціями на бюджет: у 2024 році - 69 603, у 2023 - 78 680, а у 2021 - 64 976. Враховуючи те, що власне демографічно маємо нижчу кількість випускників шкіл, тренди вступу йдуть за логікою воєнного часу. Адже для певної кількості вступників вища освіта є можливістю отримати легальну відстрочку від мобілізації.
На мій погляд, лише аналізуючи ці цифри, можна зробити висновок про критичний стан системи вищої освіти в Україні. З одного боку, державні витрати на її підтримку залишаються досить високими, з іншого боку - роботодавці скаржаться на дефіцит кваліфікованих кадрів. Тобто, податки, вкладені в систему вищої освіти, не приносять очікуваного повернення інвестицій. Це абсолютно неприйнятно, і продовжувати так далі не можна.
Ознайомтесь із Максимом Карпашем: Нечесні бізнес-практики щоденно призводять до загибелі 7 000 людей у Європі.
Конфлікт також становить найсерйознішу загрозу для системи вищої освіти - багато закладів знищені повністю або частково, науково-дослідна інфраструктура занепадає, а викладачі розпорошені по Україні та за її межами. Це негативно позначається на якості вищої освіти. Внаслідок цього роботодавці постійно скаржаться на дефіцит кваліфікованих кадрів. Складається ситуація, коли не вистачає фахівців певних професій (наприклад, атомників або зварників), а також недостатньо підготовлені випускники університетів (наприклад, у галузі ІТ).
І найголовніше - фінанси.
Очевидно, що державного фінансування для вищої освіти недостатньо. Подібне явище є звичним і характерним для всіх розвинених країн, хоча масштаби можуть відрізнятися. Політики, які отримують мандат на владу, зазвичай приділяють більше уваги шкільній освіті, оскільки вона охоплює більшу кількість громадян та має вищі очікування з боку виборців.
І знову війна вносить хаос у сферу вищої освіти. Українці мають усе менше фінансових можливостей для інвестування у власну або освіту своїх близьких. При цьому поступово починають розуміти, що якісна вища освіта не може бути дешевою.
Читайте Максим Карпаш: В усьому винні люди з вищою освітою
Ми звикли ще з (пост)радянських часів, що освіта є чимось на кшталт комунальних послуг: дешевим і завжди доступним. Вартість вищої освіти в Україні переважно визначається сумою, яку держава виділяє державним університетам. Це мінімум 60 тисяч гривень. Проте багато державних закладів вищої освіти знижують ціну на контрактну форму навчання з різних причин, порівняно з тим, що їм виплачує держава.
До війни ця хитка різниця між різними статтями доходів університетів балансувалась надходженнями як оплата за навчання іноземних студентів - понад 75 тисяч іноземців останніми довоєнними роками. І зовсім мало бюджети наповнювались дослідницькими грантами та проєктами на замовлення українських чи закордонних компаній. А у час війни ці джерела геть пересохли.
Як член української спільноти вищої освіти, спираючись на досвід, стверджую, що у такій ситуації ми довго не протримаємось. Маємо як ЗСУ, перевинайти самих себе за критичних обставин, адже за нас це ніхто не зробить. Маємо сформувати нову модель вищої освіти - таку, що відповідає воєнній та повоєнній Україні.
